January 9th, 2012

  • vivagor

Про чупакабру

    У мене багато родичів. В тому числі багато їх у Києві. У столиці є навіть близькі. Але деяких з них я не бачив. Натомість, далеких родичів з Василькова – бачив усіх. І пив з ними усіма веселі речі. Це я до того, що справжня близькість – річ відносна. Правду кажучи, васильківські родичі мешкають не зовсім у Василькові, а трохи вбік – у Погребах. Назва «Погреби» пишеться через «е» і разом. От саме там минулого літа і сталася подія, яка страшенно мене зацікавила.
    Навряд чи це можна назвати «пригодою». Нічого приємного у цьому не було. Були неприємності, жах і невідомість. А невідомість, як відомо, напружує найбільше – так вже влаштовані люди. Почалося все з гулянки. Точніше – з самого її кінця, коли родичі з Києва після файних посиденьок вже у сутінках поїхали додому. Селяни: тітка Валентина, хлопці Микола і Анатолій, а також вагітна жінка останнього – полягали спати. А вночі усе і почалося.

Collapse )
    Пробила вже перша година нового дня, надворі стояла густа українська ніч, що як моторна господиня змела з неба розвішані зірки, наче сміття з підлоги. Тітка Валентина вибралась надвір. Не з причин фізіологічних – щось ніби штовхнуло її туди. Мов якась невідома сила підняла, поставила вертикально і штовхнула: йди! Вийшла вона вчасно – у закутку курника хтось був. Здоровезні несучки – її гордість і причина заздрощів сусідів, завжди такі меланхолійні і неповороткі, – схарапуджено кудахкали і відчайдушно вовтузилися, голосно б’ючи крилами. Тітці вистачило розуму не кидатися у темряву, а спочатку засвітити світло на дворі. Картина, що відкрилася їй відібрала мову: у кутку, між парканом і сараєм, де влітку сиділи кури, майже під відкритим небом – лише трохи прикриті шифером розгорталося неймовірне побоїще. Кури злякано і безладно носилися відведеним простором, утворюючи хаотичний рух білих клубків, але це їх не рятувало: поступово і невідворотно вони одна за одною падали, як підкошені – без усілякої видимої причини, наче щось невидиме валило їх на землю. Усе навколо було забризкано кров’ю… Танок смерті переможно ширився! Вже шість білих клубків лежало нерухомо, а ось і півень закульгав, обважнів, впав і засмикався просто перед очима. Від побаченого тітка Валентина заклякла на місці і кілька секунд не могла повернути собі голос, але як тільки очі звикли до раптової зміни обставин і призвичаїлися, вона зрозуміла що відбувається і на всю міць легенів заверещала, гукаючи на допомогу.
    Те що побачили її очі, які поступово звикли до перебігу подій і різкої зміни освітлення, кого завгодно могли привести до серцевого нападу. Птахів валила істота завбільшки півметра: щось середнє між тхорем, крисою, собакою і ще біс його зна чим. Вона мала тулуб у тридцять-сорок сантиметрів, пухнастий хвіст довжиною в двадцять сантиметрів, кролячі задні лапи і щурячі – передні, гостру морду, злі розумні очі і великі зуби, що стирчать, як ото у скаженої білки з мультика «Льодовиковий період». Але який тут мультик! Усе відбувалося насправді, у 21 сторіччі, під тримільйонним Києвом і усвідомлення невідповідності здорового глузду і наочного стану речей повертало розум до первісних інстинктів.
    Істота впровадила хитру тактику маскування: вона швидко повзала землею, хапала за ноги здобич, кусала її, а коли та втрачала рухомість – впивалася у неї і смоктала кров. Але її мета не полягала у вгамуванні голоду – пекельне створіння наче розважалося. Вона насолодждувалося своєю безкарністю і просто нищило все, до чого дотягнулося, мов хтіло помсти.
    Коли тітка закричала, вампір зрозумів, що його викрито. Він різко змінив поведінку і став на ноги, а за мить, підібравши задні під себе випригнув у напрямку людини, покривши за раз величезну відстань, як для своїх розмірів. Загадкова істота зовсім не боялася людини. Мало того – вона її атакувала! Стрибок досяг мети і тварюка впилася моїй родичці у ногу, безпомилково поцілівши у вену і нахабно присмокталася. Сказати, що тітка отертіла – не сказати нічого. Бачивши подібне лише у фільмах жахів, їй жодним чином не могло прийти в голову, що вона стане головною героїнею справжнього подібного дійства. Істота вчепилася в її тіло і вона кожної клітиною організму відчувала чужу вагу на собі: дотик шкіри іншої істоти, міць її пружніх м’язів, гострих пазурів, що безжально вп’ялися у неї, пробивши одяг, її дихання і бажання вбивати, і водночас її власні людські сили танули з кожною краплиною висмоктаної крови.
    Навряд чи Гоголь, працюючи над своїми містичними творами, міг уявити собі події тієї ночі! Коли події відбуваються в реальному житті, то і набагато безпечніші речі викликають більше жаху, ніж літературні інтерпретації старих легенд. На щастя, крики тітки підняли з ліжок Анатолія і Миколу – здорових хлопців моїх років, які до того часу не боялися ні Бога ні чорта. В перешу чергу тому що не бачили жодного з них. Але ворогів серед людей вони не боялися точно – колишній одесит Микола, який рано залишився без батька, схопивши колесо від трактора, міг спокійно затовкти кількох однолітків, і власний рекорд подібних бійок довів до показника: вісім проти одного на свою користь. А Толік все доросле життя власноруч різав кабанів, серед яких траплялися і доволі великі та невгамовні екземпляри… Обидва хлопа, вискочивши з дверей і побачивши що відбувається метикували набагато швидше забобонної старої тітки. Та погодьтеся, мої читачі, це і не дивно: кожен, побачивши клятого вампіра на власній матері буде діяти рішуче і відчайдушно. Толік так і діяв, схопивши вила, які стояли у дворі. Микола, якому жінка доводилася рідною тіткою, схопив сокиру. Обидва чоловіки кинулися на допомогу і тварюка завбачливо облишила жертву, відскочивши на середину двора, щоб мати простір для маневру. Вгору вона стрибала теж високо, але тієї ночі надто багато насмокталася крови – тому високий паркан трохи не здолала. Одразу стало ясно, як ця чупакабра потрапила у двір. Та покинути місце злочину живою їй вже не судилося. Обидва хлопці, загартовані сільськими бійками, вправно поцілили роздуте від крови, вже трохи неповоротке створіння і, збивши його на землю, проткнули вилами. Істота тон-ко і жалібно заверещала, як це вміють ображені дітлахи, але спантеличити обурених людей їй не вдалося – Толік міцно увігнав вили в тіло нічного нападника і врешті притяв здобич до землі, в той час як Микола з розмахом бив сокирою по чому попаде. Створіння пручалося, шипіло і вило. Обличчя людей рясно спітніли, м’язи нили від підвищенної напруги, а серця калаталися несподіваною подією, бо адреналін, від розуміння неймовірності, того що вібувається – зашкалював...
    - Давай! Бий її! Бий, тварюку! – кричали один одному хлопці.
    - Убий! Убий!! Убий її!!! – оскаженілими від люті голосами бадьорили вони самі себе.
    Врешті вони опанували свої нерви і почали контролювати ситуацію. Ніхто з сусідів і носа не висунув на оте «убий її!», полохливо прислухаючись до таємничих нічних звуків у сусідів. Але луна у нічному ефірі розносила кровожерні вигуки ген-ген далеко і скоро у лісі, до якого було лише кілька десятка метрів, у відповідь моторошно завили родичі нападника… Усе це відбувалося на тлі кам’яної мовчанки власних собак, які зазвичай охоче демонстрували свої бійцівські якості на п’яних перехожих, але тепер боягузливо принишкли, наче отой вампір спочатку випив кров у них, а потім ще й від’їв їхні язики…
    Чупакабра була ще жива. Рухи її стали повільні, вона безсило ворушила кінцівками і смикалася дедалі повільніше, важко дихаючи в унісон зі своїми переможцями, наче й справді приймала участь у зйомках хоррора на українських теренах. Микола вирішив відтяти їй голову і почав лупити сокирою по шиї, але шия тільки все більше витягувалася, але не перерубувалася. Чи то він схопив тупу сокиру, чи то земля пружинила, чи може такою міцною була шия незвичайного нічного мисливця… Розпластаний по землі, прохромлений гострими вилами вампір безсило дивився на ті потуги такими злющими очима, що здавалося, відпусти його і він вчепиться в горлянку чоловіку і порве його своїми пазурями на дрібні шматочки. Але скоро усе закінчилося.
    Мешканці садиби зателефонували до «швидкої», а також родичам у Київ. Лікарі зробили великі очі на мертве порубане скривавлене створіння, і невідкладно забрали тітку Валентину до Васильківської районної лікарні.
    Звісно, подія миттєво набула розголосу і як тільки вийшло трохи сонця, до двору моїх родичів почалося паломництво з усього села: кожен мешканець на власні очі переконався хто вкорочував життя їхнім кролям, гусям, качкам, курам і вівцям впродовж останнього тижня… І хоч мертва істота мало нагадувала саму себе у живому вигляді, за одностайним зізнанням, нічого подібного ніхто з нечисленних сільських мисливців у своєму житті не бачив. А одна удова при всіх зізналася, що саме така істота намагалася напасти на неї вночі і кілька разів билася у двері будинку, стрибаючи на нього з розмаху. То добре, що жінка завовтузилася виходити на шум у дворі саме біля дверей, а не визирала з вікна – інакше це страховисько вибило б собою шибки, ускочивши в оселю…
    Тітці Валентині обробили рану і призначили колоти двадцять один сеанс сироватки від сказу. Місцева санепідстанція у телефонному режимі заборонила ховати труп невідомої істоти, до свого приїзду у Погреби. Тим не менше, ніхто з відповідальних осіб так і не приїхав. З цього напрошувався висновок: або відповідні служби добре знають, з ким мають справу, або їм просто байдуже. Тому наступної доби мої родичі втопили труп невідомого походження у болоті, формально виконавши наказ СЕС «не закопувати».
    Поступово усе затихло. Жителі села і без того люди заклопотані, а тут ще уряд з депутатським корпусом раз по раз відволікає людей дурними політичними виставами. За півроку життя увійшло у звичну колію: у Толіка народилася донька, Микола знову побився з конкурентами і потрапив таки до лікарні, а тітка Валентина торгує м’ясом на ринках Києва. Але усі вони пам’ятають події тієї ночі дев’ятого червня 2011 року. Так що коли ви почуєте про васильківську чупакабру – знайте, це ніяка не вигадка, а найсправжнісінька правда, і сталося це у селі Погреби з моїми родичами.