vivagor (vivagor) wrote in lit_selo,
vivagor
vivagor
lit_selo

Два Федори

    Село, де народилася мати, власне і «селом» назвати не можна. Адже воно ніколи не мало свого храму. Та що там храм – кількість його населення у кращі роки не перевищувала триста осіб. Єдина вулиця тяглася у долині, оточена кілометровими ланами відбірних чорноземів. Вулицю уздовж різав маленький струмок, не більше метра завширшки, який повільно тік дном ярка. Через це кожен бік вулиці мав свою дорогу, що йшла паралельно лінії будинків. Кожен дощ робив з населеного пункта непрохідну територію, де застрягали навіть трактори, крім гусеничної техніки. Село, де народилася мати, правильно було назвати хутір. Хутір цей розташований на території Волоконовського району Білгородської області Росії. Втім, у часи її дитинства Білгородської області як окремої адміністративно-територіальної одиниці не існувало, а територія була підпорядкована Курську. До найближчого райцентра від хутора було вісімнадцять кілометрів, до найближчої асфальтової дороги – шість. До центральної садиби колгоспу – стільки ж. Міліції на весь район у ті часи було не більше десятка душ. Хоча, не знаю, чи мали ці люди хоч щось схоже на душу, тому що ніякі важки злочини на цих теренах, в тому числі вбивства, не розкраивалися – класичний приклад махновської республіки, де центральна влада існувала тільки за чутками, а голова колгоспу був цар і Бог. Незважаючи на російське підпорядкування, навколо розкинулися безліч україномовних сіл. З російськомовнихї населених пунктів налічувалося тільки три. На відміну від заможних «хохлячих» сіл, де люди жили дружньо і весело, де життя струменіло і буяло, всі російськомовні хутори жили заздрісно, набундючено, ненависно і потроху вимирали, являючи собою наочний приклад переваги українського курку-льства перед соціалістичним господарством… Життя малої батьківщини моєї матері у всіх його подробицях мені добре відомо, бо кожного літа, а іноді і двічі на рік я проводив там певний час. Але наразі хочу розповісти дещо саме з її спогадів. Мова піде про часи, коли Гагарін тільки-но вийшов у космос, все було інакше ніж зараз, і доля СРСР могла ще піти зовсім іншим шляхом.
    Я навмисно оповім про дві сім’ї, які мешкали на диаметрально протилежних краях хутора. Така географія містить певну символічність, яка в майбутньому тільки посилиться, хоча і не зважаючи на різний соціальний стан родин, пов’язуватиме спільність життєвого вектору обох сімей.
    На сході села, в останній хатині південного ряду мешкала сім’я Лядвіних. Родина мала єдиного сина, якого звали Федор. Батьки його іменували «Федосєєм». Син був коханим. Щоб краще зрозуміти суть, наголос треба ставити на перший склад прикметника: кОханим. Вже з малечку він вів себе, наче велике цабе, яке з невідомого дива опинилося серед багнюки російської глибинки. На дорослих він дивився з кривою посмішкою і поблажливістю парторга, однолітків не помічав зовсім. Він завжди ходив чепурний і поважний, довго і наполегливо творячи собі імідж серйозної людини, на яку чекає велике і світле майбутнє. Навколишнє ніби і не мало до нього ніякого відношення. Барчук серед селян. Аристократ у родовому маєтку… Звідки в нього така самозакоханість ніхто не знав. Односельці дивувалися і хитали головами. Батькі його були за походженням звичайні селяни і пнулися з усієї сили, щоб єдина дитина не знала клопоту. Втім, пнувася лише батько, який крім основної роботи брав ще підряди по селу. Мати теж не дуже себе обтяжувала роботою, раз по раз оголошуючи себе хворою. Сина жодного разу не бачили на городі або з худобою. «Федосєй вчиться!» – пишалися батькі, так ніби інші діти взагалі не знали абетки… У хуторі була тільки початкова школа, де діти вчилися тільки до третього класу. З четвертого і вище треба було ходити до сусіднього села, за три кілометри. То навіть до школи у сусіднє село Федосєй ходив окремо від решти дітлахів. Ніби підкреслював неспівставність своєї та їхньої долі.
    Так воно і сталося. Федір закінчив школу, поступив у відомий вищий навчальний заклад і виїхав геть з села, щоб більше ніколи не повертатися на батьківщину. А батьків залишив… Він справді зробив собі велику кар’єру, ставши головним інженером, а згодом і директором великого заводу на Уралі. Одружився, завів двох дітей і мешкав у великому місті, маючи відповідний авторитет. Але в душі він так і залишився «Федосєєм»: безмірним егоїстом і нарцисом. Коли помер його батько, він навіть і не подумав приїхати на Білгородщину, яка його народила, поставила на ноги і вивела в люди. Геть не переймався і тим, що стара мати лишилася сама у мазанці під соломою і стала зовсім немічна і дуже бідувала. В той час як дехто мав гектарні городи, де лише картоплею було засаджено по сорок-шістдесят соток землі, вона тої картоплі ледь висаджувала пару відер – аби вистачало на борщ. Одного разу хтось із колишніх земляків взяв і привіз її на Урал, прямо під двері квартири Федора у престижному будинку з усім скарбом, де з докором і залишив. «З докором», тому що на листи він не відповідав, і навіть не відгукнувся на телеграму, яка сповіщала про приїзд матері, не стрівши прибулих на вокзалі. Але світ не без добрих людей – допомогли дістатися за адресою. Федір, сціпивши зуби, мати пустив, але виділив їй окрему кімнату, де бідолашна жінка і прожила кілька місяців під домашнім арештом, зовсім не покидаючи квартири. Так її всесвіт звузився до дюжини квадратних метрів. Навіть у двір вона не виходила і сиділа в чотирьох стінах, без радіо і телевізора. Лише онуки заходили до неї кожен вечір – перекинутися парою слів. Зрештою, за кілька місяців, після кількох скандалів з дружиною, він взяв матір і повіз її до України, на Донбас, у Горлівку. Тут мешкала якась їхня далека родичка – сьома вода на киселі. З отертілою родичкою він домовився, що та наглядатиме матір до самої її смерті, за певну суму грошей кожен місяць. Гроші у Федора були і слав він їх регулярно, як і обіцяв – тут треба віддати йому належне… Але життя річ невгамовна і непередбачувана. Першою померла якраз та сама родичка! Наступного разу Федір діяв безпомилково: відвіз матір майже на батьківщину – у райцентр Волоконовка, Білгородської області, за вісімнадцять кілометрів від рідного села, де і залишив у будинку престарілих під вигаданим іменем і призвищем. Більше вони одне одного не бачили. У належний час вона померла і була похована під чужим іменем на місцевому цвинтарі, під дерев’яним недовговічним хрестом, так що наразі ніхто не знає де саме була її могила, тому що могил тих немає вже кілька років…
    Інша сім’я мешкала на західній частині хутора. У подібній простенькій хатинці, що ховалася у мальовничому фруктовому садочку. Прізвище вони мали Сорокіни, на противагу сім’ї Федора, ця сім’я вважалася інтелігентною і жила дружньо. Життєвий шлях їх був типовий для більшості населення Центрально-Чорноземних областей Росії тих часів. Виїхавши з неперспективного села до великого міста, вони створили вчительську сім’ю і продовжили життя, викладаючи у геоло-гічному технікумі міста Старий Оскол. З часом голову сім’ї – Дмитра Федоровича Сорокіна – помітили у столиці і незабаром сім’я переїхала до Москви. Ким працювала там його дружина – вчителька математики – моя мати вже не пам’ятає, але її чоловік став редактором відомого літературного журнала. Та незважаючи на свій новий стан, вони ніколи не забували – звідки родом і ще довго приїжджали самі та привозили своїх дітей до рідного села, не цураючись коров’ячих ляпух і ранкових півнів… Дітей звали Сергій і Федор. Перший став лікарем у столиці, а історію, про те, ким хтів стати другий – Федор, мати і досі з видимим задоволенням час від часу згадує при нагоді.
    «Коли ми ще дітлахами збиралися у клубі, чи просто десь у селі, телевізорів ще не було, а з радіо багато не почуєш, то кожен розповідав цікаві речі, які десь прочув чи побачив. Безумовно, кожна нова людина миттєво ставала центром уваги – від неї вимагали оповідок про далекі міста, про інше життя, про цікаві випадки… Як і безліч своїх однолітків сільські дітлахи мріяли про подорожі, про далекі країни, про космос. А ще – про те як виїдуть геть подалі з цієї «дєрьовні» кудись у чисте охайне місто, де в сусідній крамниці будуть ті самі хліб і молоко, а крім того – французькі булки і коньяк, модний одяг і кіно, цікава робота і танці… І ось уявіть собі реакцію цих дітлахів, яким приємно вихований у гарному вбранні хлопчик, аж з самої Москви, ніяковіючи і шаріючись, на питання:
    - Федя, а ким ти станеш, коли виростеш?
    Впевнено і без роздумів, з непідкупною щирістю відповів:
    - Трактористом».
    Яким разючим був контраст між цими двома Федорами! Таким він і залишився впродовж всього життя. І так само поруч з нами існують люди, які або не розуміють або забули що всі міста – великі, сяючі, перспективні і заможні виросли з тих самих сіл і завдяки селу.
    Наразі від описаного хутора лишилася територія, де мешкають півтора десятки людей. Десятки хат стоять покинуті, у щільному оточенні бур’янів, де водиться хижий звір. Порожніми вікнами дивляться у світ будівлі клубу і крамниці, руїни молочно-товарної ферми. Сумно дрімає цвинтар на околиці і три дерев’яні колодязі на його порожній вулиці, з яких вже давно не беруть воду. А ще від десятків інших хат і зовсім не лишилося ніякої згадки – безжальний час забирає в людства собі все, про що воно хоч трохи забуває. Звісно, в село так і не дійшов газ, не дотягнувся асфальт і не виросли будинки за державною програмою підтримки молоді на селі. Відверто вражає факт, що всі російськомовні навколишні хутори: Одінцово, Отрадноє, Аболмасов – вимерли або доживають. І навпаки, села, населені етнічними українцями: Щидловка, Мазепін, Чаплине, Немцево, Скринніково – живуть і квітнуть.
    Відверто визнаю, що не знаю, як склалася подальша доля героїв цього нарису. Але я більше ніж впевнений, що доля – річ непередбачувана і є певні правила у плині людського життя, якими не можна нехтувати. Інакше, вони дуже боляче можуть замкнути коло будь-якого представника роду людського.
Subscribe

  • Дощ

    – Ой, дивися, знову цей дощ починається, – казала десятирічна Наталка своєму старшому братові Андрію. – Тепер ми не зможемо вийти…

  • Лебеді

    Курчатко вилізло квочці на спину і сидить там, вдоволене. Дідусь, зазвичай вкрай небагатослівний на оповідки, раптом згадує і розповідає.. У його…

  • Ластівки

    Приходжу по молоко до ледь знайомої сусідки бабусі на початку вулиці. Вона молоко переливає, банки міняє, розраховуємося.. Молоко - як квітка, а…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 18 comments

  • Дощ

    – Ой, дивися, знову цей дощ починається, – казала десятирічна Наталка своєму старшому братові Андрію. – Тепер ми не зможемо вийти…

  • Лебеді

    Курчатко вилізло квочці на спину і сидить там, вдоволене. Дідусь, зазвичай вкрай небагатослівний на оповідки, раптом згадує і розповідає.. У його…

  • Ластівки

    Приходжу по молоко до ледь знайомої сусідки бабусі на початку вулиці. Вона молоко переливає, банки міняє, розраховуємося.. Молоко - як квітка, а…