sagna (sagna) wrote in lit_selo,
sagna
sagna
lit_selo

Про злидні

 Послухати деяких новоспечених пенсіонерів: життя важке, їх ображають, всюди безлад, світ на порозі загибелі, майбутнього не існує… Сенс їхніх розмов зводиться до одного. Але, в той же час, їм випало мешкати у часи, про які їхні онуки можуть тільки мріяти – в будь-якому сенсі. І, незважаючи на свої скиглення, вони купують ковбасу, і домашніх тварин тримають, і хамство демонструють залюбки. Не всі, звичайно, але кількість подібних людей збігається з кількістю тих, хто найбільше репетує про важке життя. У мене є підозра, що справжнього лиха вони не куштували, як не бачили жаху війни деякі "ташкентські фронтовики"…
Якось на початку двотисячних кілька польових підрозділів нашої експедиції працювали на розпаюванні земель колишніх колгоспів у Добропільському районі з метою подальшого їх розпаювання згідно з новим законодавством. Зупинилися у найбіднішій хаті на селі. З грошима тоді було погано, тож раціонально розсудили, що в подібному будинку багато не візьмуть. І не помилилися: за проживання не взяли нічого. У хатині доживала віку стара бабка, яку доля скрутила літерою «ґ». Це була сухенька стара, яка важко ходила, спираючись на ключку, але, при цьому, дихала рівно, без ніяких «охів» і задишки геть не мала. Стара сама зголосилася готувати їсти постояльцям. І з сільською прямотою зізналася: та і я хоч попоїм…
Вияснилося наступне. Стара прожила довге життя і завжди, скільки себе пам’ятає – важко працювала. За Сталіна, звісно, безкоштовно. Потім була війна і все, що вона принесла з собою та після себе. За ці роки бачила таке, від чого інші – сліпнуть. Знову важко працювали задля відновлення і покращення добробуту народу. У належний час вийшла заміж, пішли діти. З’явилася справжня мета – для чого жити. Задля них і тягнулися з останніх сил. Та і собі хотілося забезпечити старість. Але чоловік захворів на рак і рано помер, а діти загинули під час аварії, лишивши їй єдиного внука. Одного за одним вона поховала всіх своїх родичів – все, як годиться, щоб не гірше за людей. Дім тримала у порядку, хоча у домі не було нічого зайвого – навіть телевізора з холодильником. Але онук завжди був ситий і одягнутий не гірше за однолітків, вчився, де хотів, мав подарунки і кишенькові гроші. Для цього доводилося працювати до глибокої старості і обробляти великий город. Безумовно, така поблажливість далася взнаки. З онука виріс здоровенний лобуряка, який пристрастився до наркотиків і вимагав все більше і більше… Своєї пенсії вона майже не бачила – все відбирав невдячний родич. Коли що було не за його бажанням – він її звично лупцював.
- За день до вашого приїзду навіть лампочки повикручував…
Скаржитися вона не вміла. І не звикла, і не хотіла, і сенсу не бачила. Місцевий дільничий сам алкоголік, допомоги можна не чекати. Сусіди хоч самогон женуть, а вона до цього ніколи не торкалася… Вона ніколи не жила для себе: для країни, задля високих досягнень, заради родини, онука – кого завгодно, але тільки не на власну користь. Нічого з того яскравого розмаїття, з якого складається життя, вона не бачила. Вона ніколи не зверталася до лікарів, за винятком випадків пологів у далекі молоді роки. Тепер її обличчя було схоже на лялькову заготовку з пап’є-маше – усе на зморшках, наче невдалий саморобний глиняний виріб, руки нагадували ніжки жовтого курчати – тоненькі і пошерхлі, усі на венах, з пальцями-корінцями… Такі руки мають ті, хто тяжко працював на землі усе своє життя. Землю обробляють не слони з китами і черепахами, а саме такі люди. Історія цієї бабці – пересічна, але тим і жахлива. Жахлива своєю буденністю, масовістю, типовістю.
- Ви хоч трохи залиштеся у мене, поки я пенсію отримаю… – благала стара. – Бо знову грошей не відчую…
Справді, поки у неї стояла бригада нашої експедиції, непутящий онук тримався подалі і заходити не наважувався.
Коли робота була зроблена, бабці залишили всі свої наявні продукти: борошно, масло, олію, крупи і сало – може це хоч трохи їй допоможе.
Неподалік її хати стояла колишня крамниця, збудована ще за радянськіх часів. «Колишня» тому, що не працювала. Колись великі вікна в ній були щільно закладені сірим шлакоблоком, а старі порепані дерев’яні двері відкрили вхід усім вітрам. Напис зверху на крамниці вицвів синьою фарбою на жовтому фоні: «Україна». Прямий і безжалісний символізм ще довго навіював відповідні асоціації.
І дотепер, коли я чую пространні розмови про «важке життя» моя уява завжди малює цю стару, так, що я ледве стримуюся перебити самозакоханих носіїв власних чеснот і правди сірячини: «не бачили ви справжніх злиднів». А іноді і не стримуюся.

Автор vivagor 
Tags: роздуми
Subscribe

  • Мелодрами українського села

    (записано зі слів Олени Панасівни, с.Яворівці Красилівського р-ну Хмельницької обл. у 2010р.) Хлопець Яків закохався у красуню Поліну (сестру Олени…

  • Мудрість

    Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях,…

  • Бабусина наука

    Офіційна посада на виробничій практиці після третього курсу інституту! То не просто так, то тебе поважає все село як корисну людину для…

  • Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 10 comments

  • Мелодрами українського села

    (записано зі слів Олени Панасівни, с.Яворівці Красилівського р-ну Хмельницької обл. у 2010р.) Хлопець Яків закохався у красуню Поліну (сестру Олени…

  • Мудрість

    Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях,…

  • Бабусина наука

    Офіційна посада на виробничій практиці після третього курсу інституту! То не просто так, то тебе поважає все село як корисну людину для…