Буковина
  • smijana

Мелодрами українського села

(записано зі слів Олени Панасівни, с.Яворівці Красилівського р-ну Хмельницької обл. у 2010р.)

Хлопець Яків закохався у красуню Поліну (сестру Олени Панасівни. Чомусь у 30-тих роках минулого століття в селі стали називати дівчат Полями-Павлінками, тепер одні звуться "баба Поля", інші "баба Павліна"). Закохався і збирався одружитися.
Проте сказав що брати шлюб не буде, бо був комсомольцем і не міг цього зробити. Мати дівчини категорично відмовила у дозволі на одруження без шлюбу.
Тоді Яків взяв і заслав сватів у сусіднє село Кобильє (тепер Веселівка). Незадовго після весілля напровесні випав сніжок, притрусив свіжим покривом землю. І по чітким слідам Якова до колгоспної будівлі визначили що він вкрав хромове сідло з колгоспного коня. Голова колгоспу не захотів обмежитися попередженням, а одразу передав справу до суду, хлопця засудили на 3 роки ув’язнення. Відпрацював він їх за 1,5 року. Ще з тюрми у листі повідомив своїй жінці що не любить її і не хоче, і щоб вона покинула хату його батьків..
Вийшовши, одразу прийшов до хати красуні Поліни. Поліна прийшла з ферми, і не розмовляла з ним. Тим не менш наступного ж дня Яків прийшов з другом свататися до Поліни. Мати з печі винесла вердикт: " Тоді ти не хотів шлюбу, а тепер я тебе не хочу".
За деякий час прийшов Яків знову з тим же сватанням, посідали за стіл всі разом (і Поліна також), дістає Яків з одягу ножа і каже: або я одружуся з нею, або заб’ю спочатку її, а потім себе. Батьки перелякалися не на жарт і дозволили їм одружитися. Дуже любив Яків Поліну, і жили вони потім довго в парі до самої старості.
(уточнила: руку на дружину чоловік ніколи не піднімав із тих пір нікому ножем не погрожував).

Мудрість

Що може буде поважнішого за виважений діалог з старшим дідом. Поважна мова. Детальний аналіз події чи цілої епохи. Аналітика в декількох реченнях, без застосування складних слів. Глибина думки та знання фактів невідомих офіціальній історії. І ті факти виявляються на перший погляд більш правдиво подібнішими ніж офіційні пояснення придворних і церковних істориків. Розмірність мови придає бесіді спокою, котрий відсутній в повсякденному спілкуванні міста.
В тих бесідах підсвідомо запитуєш про прості життєві речі які турбують душу. І на котрі люди століттями дають відповідь, так і не давши її.
Дід Іван знаний філософ на селі. Його вдалі поради не раз виручали односельців. Та і чого там скромничати, за межами села теж знали добру славу. Єдина людина, що ставилася скептично до філософської душі діда була його бабуся. Вона зупиняла старого ще на початку роздумів і давала завдання в господарстві. Тим самим збіднюючи філософську науку на чергове відкриття.
Я не був союзником його бабці. Полюбляв при нагоді вдаритися в роздуми чи дискусію з дідом Іваном.
- Діду треба мені перемога в справі. Ви мудра людина, порадьте.
- То не правду говорять люди.
- Що ви мудра людина?
- Ні, що мудрість є.
Поглянув на діда. Посмішки не було. Далекий погляд в роздумі. Портрет Канта відпочиває.
- Це щось нове. Ви чи не замахнулись проти філософського світу?
- Ні Юрко. Мудрість то сама по собі не є. Нею називають два разом поняття. Досвід і обережність.
- Чекайте. Зараз я “перезавантажусь”. Бо я, як вже “городський”, так глибоко думати не можу.
- Розумієш Юрко… На досвіді і обережності ти не переможеш. Ти з ними не програєш. 
- А з чим перемагають?
- Перемагають маючи розум. Перемагають завдяки молодості, непередбачуваності, напористості.
- Підождіть діду. А розум і мудрість не одне і те ж?
- Ні Юрко.
- Яка різниця?
- Поки сказати не можу. Думаю над цим питанням давно… 
Дивився я на діда намагаючись осягнути неосяжну глибину його роздумів. З тих роздумів можна було писати лекції і дисертації. 
Шкода, що ті роздуми можна осягнути тільки з віком. Та осягнути це частина справи. Застосувати в житті то друга частина. І та друга частина набагато більша і набагато складніша. І далеко не завжди досяжна.
І чому так влаштована людина? Треба запитати діда.

Бабусина наука

Офіційна посада на виробничій практиці після третього курсу інституту! То не просто так, то тебе поважає все село як корисну людину для суспільства. Ще вчора був ти простим хлопцем, а сьогодні при справі.
І ото я літаю вже декілька днів попід хмарами на посаді бригадира саду. Нові сандалі, теніска, картуз на вісім клинців і папка “Діло”. Повний авторитет на просторах всього колгоспу і навіть в окремих містах поза його межами. Бригадирський мій авторитет могла опустити з під хмар на землю тільки моя прабабця Василина.
Одного разу, після роздачі в бригаді нарядів на виконання робіт, заскочив на хвилинку додому. Пробігся по маминим каструлям. Поправив перед дзеркалом нового кашкета.Складав папери в папку “Діло”. Акуратно її зав’язав, аж позаду почув голос прабабці.
- Ти де Юрку?
- До голови документи підпишу.
- І хто тебе вчив. Хто ж до голови з ранку ходить з документами.
- Що то ви бабцю говорите. А коли ще іти?
- Що Вас там в інституті вчать?
- Мене професор управлінській науці вчив.
- Ото такий безграмотний прохвесор як і ти.
- Ну гаразд бабцю. Відстаньте від професора. У вас два класи взагалі і ті не підтверджені.
- Так два класи, а не два кабана.
- Які два кабана?
- За атестат і за диплом буде.
- За атестат ніхто нікому кабана не давав. Я сам вчився.
- Давав, не давав, а на радостях , що довчився з’їли рябого Хведька.
- Гаразд бабцю. Я до голови в справах.
І вже ступив рішуче пару кроків до воріт як почув подальший філософський хід бабиних думок.
- Який ти дурний внучок. Хто ж до голови ходить о десятій ранку.
- А коли йти треба? - Повернувся я до бабці.
- О пів на першу.
- Чому?
Мусійович якраз пообідають і лягатимуть під грушею в саду годинку поспати. Ото ти на шляху до груші і втрапся йому з папером.
Я міг би заперечувати і навіть посміятись, та логіка у сказаному була залізна. І вже ж того дня я затримався з підписом документів до вказаного прабабцею часу. 
Після того як Василь Мусійович випили чарку, з’їли два полумиски борщу і на десерт прийняли пиріжки з кампотом я зрозумів, що мій зірковий час в підписанні документів настав… На шляху від столу до ліжка під грушею сонному Мусійовичу трапився я. Такий собі молодий бригадир, комплекції як кажуть в народі “обняти і плакати ”, тобто одні ребра і на папці “Діло” документи на підпис…
Коли Мусійович з напівзаплющеними очима підписували документи, приговорючи : “Де ти Юрко взявся. Давай хуткіше перегортай папери”, я думав про мудрість моєї прабабці. Покидав я подвір’я під хропіння котре доносилось з під груші. 
З того дня найвищий процент підписаних головою документів на теренах колгоспу був у мене. Підписи голови красувались на моїх документах по горизонталі , майже по вертикалі, а взагалі - під різними кутами. 
Згадуючи той час я все таки вагаюсь хто ж більший професор з управлінської науки, завідуючий кафедрою чи моя прабабця з двома не підтвердженими класами.

  • vivagor

Про чупакабру

    У мене багато родичів. В тому числі багато їх у Києві. У столиці є навіть близькі. Але деяких з них я не бачив. Натомість, далеких родичів з Василькова – бачив усіх. І пив з ними усіма веселі речі. Це я до того, що справжня близькість – річ відносна. Правду кажучи, васильківські родичі мешкають не зовсім у Василькові, а трохи вбік – у Погребах. Назва «Погреби» пишеться через «е» і разом. От саме там минулого літа і сталася подія, яка страшенно мене зацікавила.
    Навряд чи це можна назвати «пригодою». Нічого приємного у цьому не було. Були неприємності, жах і невідомість. А невідомість, як відомо, напружує найбільше – так вже влаштовані люди. Почалося все з гулянки. Точніше – з самого її кінця, коли родичі з Києва після файних посиденьок вже у сутінках поїхали додому. Селяни: тітка Валентина, хлопці Микола і Анатолій, а також вагітна жінка останнього – полягали спати. А вночі усе і почалося.

Collapse )
    Пробила вже перша година нового дня, надворі стояла густа українська ніч, що як моторна господиня змела з неба розвішані зірки, наче сміття з підлоги. Тітка Валентина вибралась надвір. Не з причин фізіологічних – щось ніби штовхнуло її туди. Мов якась невідома сила підняла, поставила вертикально і штовхнула: йди! Вийшла вона вчасно – у закутку курника хтось був. Здоровезні несучки – її гордість і причина заздрощів сусідів, завжди такі меланхолійні і неповороткі, – схарапуджено кудахкали і відчайдушно вовтузилися, голосно б’ючи крилами. Тітці вистачило розуму не кидатися у темряву, а спочатку засвітити світло на дворі. Картина, що відкрилася їй відібрала мову: у кутку, між парканом і сараєм, де влітку сиділи кури, майже під відкритим небом – лише трохи прикриті шифером розгорталося неймовірне побоїще. Кури злякано і безладно носилися відведеним простором, утворюючи хаотичний рух білих клубків, але це їх не рятувало: поступово і невідворотно вони одна за одною падали, як підкошені – без усілякої видимої причини, наче щось невидиме валило їх на землю. Усе навколо було забризкано кров’ю… Танок смерті переможно ширився! Вже шість білих клубків лежало нерухомо, а ось і півень закульгав, обважнів, впав і засмикався просто перед очима. Від побаченого тітка Валентина заклякла на місці і кілька секунд не могла повернути собі голос, але як тільки очі звикли до раптової зміни обставин і призвичаїлися, вона зрозуміла що відбувається і на всю міць легенів заверещала, гукаючи на допомогу.
    Те що побачили її очі, які поступово звикли до перебігу подій і різкої зміни освітлення, кого завгодно могли привести до серцевого нападу. Птахів валила істота завбільшки півметра: щось середнє між тхорем, крисою, собакою і ще біс його зна чим. Вона мала тулуб у тридцять-сорок сантиметрів, пухнастий хвіст довжиною в двадцять сантиметрів, кролячі задні лапи і щурячі – передні, гостру морду, злі розумні очі і великі зуби, що стирчать, як ото у скаженої білки з мультика «Льодовиковий період». Але який тут мультик! Усе відбувалося насправді, у 21 сторіччі, під тримільйонним Києвом і усвідомлення невідповідності здорового глузду і наочного стану речей повертало розум до первісних інстинктів.
    Істота впровадила хитру тактику маскування: вона швидко повзала землею, хапала за ноги здобич, кусала її, а коли та втрачала рухомість – впивалася у неї і смоктала кров. Але її мета не полягала у вгамуванні голоду – пекельне створіння наче розважалося. Вона насолодждувалося своєю безкарністю і просто нищило все, до чого дотягнулося, мов хтіло помсти.
    Коли тітка закричала, вампір зрозумів, що його викрито. Він різко змінив поведінку і став на ноги, а за мить, підібравши задні під себе випригнув у напрямку людини, покривши за раз величезну відстань, як для своїх розмірів. Загадкова істота зовсім не боялася людини. Мало того – вона її атакувала! Стрибок досяг мети і тварюка впилася моїй родичці у ногу, безпомилково поцілівши у вену і нахабно присмокталася. Сказати, що тітка отертіла – не сказати нічого. Бачивши подібне лише у фільмах жахів, їй жодним чином не могло прийти в голову, що вона стане головною героїнею справжнього подібного дійства. Істота вчепилася в її тіло і вона кожної клітиною організму відчувала чужу вагу на собі: дотик шкіри іншої істоти, міць її пружніх м’язів, гострих пазурів, що безжально вп’ялися у неї, пробивши одяг, її дихання і бажання вбивати, і водночас її власні людські сили танули з кожною краплиною висмоктаної крови.
    Навряд чи Гоголь, працюючи над своїми містичними творами, міг уявити собі події тієї ночі! Коли події відбуваються в реальному житті, то і набагато безпечніші речі викликають більше жаху, ніж літературні інтерпретації старих легенд. На щастя, крики тітки підняли з ліжок Анатолія і Миколу – здорових хлопців моїх років, які до того часу не боялися ні Бога ні чорта. В перешу чергу тому що не бачили жодного з них. Але ворогів серед людей вони не боялися точно – колишній одесит Микола, який рано залишився без батька, схопивши колесо від трактора, міг спокійно затовкти кількох однолітків, і власний рекорд подібних бійок довів до показника: вісім проти одного на свою користь. А Толік все доросле життя власноруч різав кабанів, серед яких траплялися і доволі великі та невгамовні екземпляри… Обидва хлопа, вискочивши з дверей і побачивши що відбувається метикували набагато швидше забобонної старої тітки. Та погодьтеся, мої читачі, це і не дивно: кожен, побачивши клятого вампіра на власній матері буде діяти рішуче і відчайдушно. Толік так і діяв, схопивши вила, які стояли у дворі. Микола, якому жінка доводилася рідною тіткою, схопив сокиру. Обидва чоловіки кинулися на допомогу і тварюка завбачливо облишила жертву, відскочивши на середину двора, щоб мати простір для маневру. Вгору вона стрибала теж високо, але тієї ночі надто багато насмокталася крови – тому високий паркан трохи не здолала. Одразу стало ясно, як ця чупакабра потрапила у двір. Та покинути місце злочину живою їй вже не судилося. Обидва хлопці, загартовані сільськими бійками, вправно поцілили роздуте від крови, вже трохи неповоротке створіння і, збивши його на землю, проткнули вилами. Істота тон-ко і жалібно заверещала, як це вміють ображені дітлахи, але спантеличити обурених людей їй не вдалося – Толік міцно увігнав вили в тіло нічного нападника і врешті притяв здобич до землі, в той час як Микола з розмахом бив сокирою по чому попаде. Створіння пручалося, шипіло і вило. Обличчя людей рясно спітніли, м’язи нили від підвищенної напруги, а серця калаталися несподіваною подією, бо адреналін, від розуміння неймовірності, того що вібувається – зашкалював...
    - Давай! Бий її! Бий, тварюку! – кричали один одному хлопці.
    - Убий! Убий!! Убий її!!! – оскаженілими від люті голосами бадьорили вони самі себе.
    Врешті вони опанували свої нерви і почали контролювати ситуацію. Ніхто з сусідів і носа не висунув на оте «убий її!», полохливо прислухаючись до таємничих нічних звуків у сусідів. Але луна у нічному ефірі розносила кровожерні вигуки ген-ген далеко і скоро у лісі, до якого було лише кілька десятка метрів, у відповідь моторошно завили родичі нападника… Усе це відбувалося на тлі кам’яної мовчанки власних собак, які зазвичай охоче демонстрували свої бійцівські якості на п’яних перехожих, але тепер боягузливо принишкли, наче отой вампір спочатку випив кров у них, а потім ще й від’їв їхні язики…
    Чупакабра була ще жива. Рухи її стали повільні, вона безсило ворушила кінцівками і смикалася дедалі повільніше, важко дихаючи в унісон зі своїми переможцями, наче й справді приймала участь у зйомках хоррора на українських теренах. Микола вирішив відтяти їй голову і почав лупити сокирою по шиї, але шия тільки все більше витягувалася, але не перерубувалася. Чи то він схопив тупу сокиру, чи то земля пружинила, чи може такою міцною була шия незвичайного нічного мисливця… Розпластаний по землі, прохромлений гострими вилами вампір безсило дивився на ті потуги такими злющими очима, що здавалося, відпусти його і він вчепиться в горлянку чоловіку і порве його своїми пазурями на дрібні шматочки. Але скоро усе закінчилося.
    Мешканці садиби зателефонували до «швидкої», а також родичам у Київ. Лікарі зробили великі очі на мертве порубане скривавлене створіння, і невідкладно забрали тітку Валентину до Васильківської районної лікарні.
    Звісно, подія миттєво набула розголосу і як тільки вийшло трохи сонця, до двору моїх родичів почалося паломництво з усього села: кожен мешканець на власні очі переконався хто вкорочував життя їхнім кролям, гусям, качкам, курам і вівцям впродовж останнього тижня… І хоч мертва істота мало нагадувала саму себе у живому вигляді, за одностайним зізнанням, нічого подібного ніхто з нечисленних сільських мисливців у своєму житті не бачив. А одна удова при всіх зізналася, що саме така істота намагалася напасти на неї вночі і кілька разів билася у двері будинку, стрибаючи на нього з розмаху. То добре, що жінка завовтузилася виходити на шум у дворі саме біля дверей, а не визирала з вікна – інакше це страховисько вибило б собою шибки, ускочивши в оселю…
    Тітці Валентині обробили рану і призначили колоти двадцять один сеанс сироватки від сказу. Місцева санепідстанція у телефонному режимі заборонила ховати труп невідомої істоти, до свого приїзду у Погреби. Тим не менше, ніхто з відповідальних осіб так і не приїхав. З цього напрошувався висновок: або відповідні служби добре знають, з ким мають справу, або їм просто байдуже. Тому наступної доби мої родичі втопили труп невідомого походження у болоті, формально виконавши наказ СЕС «не закопувати».
    Поступово усе затихло. Жителі села і без того люди заклопотані, а тут ще уряд з депутатським корпусом раз по раз відволікає людей дурними політичними виставами. За півроку життя увійшло у звичну колію: у Толіка народилася донька, Микола знову побився з конкурентами і потрапив таки до лікарні, а тітка Валентина торгує м’ясом на ринках Києва. Але усі вони пам’ятають події тієї ночі дев’ятого червня 2011 року. Так що коли ви почуєте про васильківську чупакабру – знайте, це ніяка не вигадка, а найсправжнісінька правда, і сталося це у селі Погреби з моїми родичами.
  • vivagor

Про негрів

    Мешкає в селі Луганському, що на півдні Артемівського району такий собі негр Джон. Свого часу, не так вже і давно, його було охрещено і названо "Миколою". Втім, місцеві вперто називають його Джоном, бо який там з нього Микола... Негр Джон дуже любить випити. Майже, як українець. Це безпомилково видно з його обличчя. І навіть колір шкіри не рятує. Власне, він тому і опинився мешканцем села Луганське Артемівського району. Справа пересічна: вчився у Донецьку, допився до втрати грошей і документів, а тому згідно існуючого законодавства, відлетіти на історичну Батьківщину не зміг. Навчання закінчилося, горілка в Україні коштувала дешево, Джон вирішив розпочати нове життя. Знайшов собі невибагливу пані – жінку аналогічної поведінки і широких поглядів, переїхав до неї і прижився... За певний час прижили вони двох дітей – Діану і Олексія. За деякий час Джон вичухався, влаштувався працювати на маслоробку, непогано заробляв, але власну конституцію не здуриш і згодом все повернулося у звичну колію... З роботи, ясна річ, поперли. Негр влаштувався на сезонну працю, і почав пасти череду. Пастухом, тобто. Коли хто бачив його перший раз – стовпів: на фоні типової української пасторальної картинки людина з батогом у білому костюмі і капелюсі але з чорним обличчям. Такий собі негатив, мовою фотографів... Зранку вгледівши таке, дехто навіть пити кидав. Жінка, з якою він співмешкав, була з геть неблагополучної сім'ї. Тому батько Джона, коли приїхав з Африки, розшукавши сина, питання поставив руба: тебе, синку, і дітей заберу, а цю лярву – ні в якому разі. Джон відмовив батькові і лишився вірний Україні і дружині... Останній раз мої знайомі бачили його тогоріч взимку: вулицею села Луганське, здіймаючи завірюху, неслося таксі; зупинилося; з салону вийшов Джон і випустив трьох жінок. Дві з них підтримували його, третя впала на чотири кістки і наче собака супроводжувала процесію слідом до садиби...
    Звісно, в Україні у наш час неграми нікого не здивуш. І навіть неграми у Донбасі. Особливо у Донбасі! В будь-якому сенсі. Он у селі Клиновому нашого ж таки Артемівського району негр  вибився в агрономи і вчив українських селян сівозміні. А жінка його працювала у районному відділі земельних ресурсів. Чому "вчив" у минулому часі? А тому що згодом вони емігрували до Канади. Уявляю його "здоровеньки були" тамтешнім етнічним українцям! А за два будинку від моєї п'ятиповерхівки їх теж мешкала ціла сім'я. Ситуація майже та сама: негр взяв українку за дружину і судомно почав робити їй дітей... Наробивши їх велику кількість, втік. Згодом, один з мулатів працював водієм тролейбуса, інший – і зараз сидить у в'язниці за вбивство, а яка доля решти дітлахів – невідомо...
    До чого я все це веду? А до того, що в Україну не їдуть вчитися бідні, а багаті – не їдуть жити. А тому залишаються тут за рідкісним виключенням непотріб. За нашої демографічної ситуації це – загрозливе явище. І я б вже зараз замислювався над відпрацюванням механізму депортації. Маємо сумний наочний приклад Європи. І дуже прошу – не треба звинувачень у расизмі. Ми і самі такі – в деякому сенсі...

Про бабу Катю

    На хуторі, де народилася мати, жила собі така баба Катя. Її донька ходила до школи в один клас з моєю матір’ю. Але мова піде саме про бабу Катю – дивачку, що мешкала в самому центрі хутора, якраз напроти крамниці.
    Баба Катя була неписьменна. І навіть більше того – доволі дурна. Якось вона придбала собі годинник: річ на той час модню, престижну і просто файну. Звісно, одразу начепила і вийшла хизуватися до сільської крамниці. Люди оцінили придбання і хтось спитав її:
    - Катю, а котра година?
    - Тридцять п’ять і скоро вісім, – пихато відповіла вона, взявши своє простакувате обличчя у зморшки глибоко мислячої людини.
    Люди у крамниці падали від реготу: стояв полудень. Катя і на часі геть не розумілася. Працювала вона сезонно, зазвичай, «на бураках», але тримала велетенський город, більше ніж у гектар, який засаджувала усим, чим можна, і гнула спина на ньому, наче проклята. Вона була жадібна до нестями і двох онуків своїх тримала на воді і хлібі – усі зароблені гроші віддавала доньці, щоб та купила у Харкові кооперативну квартиру, а згодом – і «Волгу». Те, що діти заробляють хронічні хвороби, їй і в голову не приходило. Старшого – Миколу, вона могла і побити, якщо щось було не за її вказівками. Іноді голодні діти крали з курника яйця і стрімголов бігли до крамниці, де жалісна продавчиня – циганка Надя – давала їм за них якусь булочку. А за пару тижнів єдина продавчиня у хуторі з повним лотком тих яєць виходила за крамницю, де густо росли бур’яни, і безжалісно била усе те добро, бо нікому воно було не потрібне…
    Якось вона з поради свого зятя, який працював водієм у харківській міліції, пішла на аферу. Афера полягала у бажанні отримати страховки за, буцімто, поцуплене майно. Те що у навколишніх хуторах у ті часи ніхто нічого не крав і люди навіть не зачиняли двері, знав увесь район. Але хіба дурна те усвідомлює? В переліку поцупленого, який вона на словах переказувала страховикам, фігурували такі дивні речі як «кольоровий холодильник» і «музичне радіо»… Сорому вона не йняла і нахабства в неї було – не позичати. Але достатньо одного погляду на внутрішнє наповнення її будинку, на весь його красномовний безлад, щоб зрозуміти – його стіни і звичайних «холодильників» з «музиками» впритул не бачили. Тим не менше, вона перша у хуторі звела собі паркан наприкінці вісімдесятих років. Паркан височів на два метри і трохи ховав її вбогість…
    З кошенятами і зовсім сумна історія – Катя ніколи не годувала свою кицьку, яка справно ловила мишей та щурів, а її кошенятами не переймалася і поготів. Чи любила вона когось взагалі – не зрозуміло. Якщо і любила, то цього ніхто не бачив… Кошенята у її господарстві навіть не росли. А за якийсь час вони самі собі вкорочували життя, з якоюсь фанатичною впертістю залізаючи під колеса автівок, які привозили до крамниці товари. І скільки їх не ганяли звідти, вони се одно вибирали влучний момент і з незбагненною впертістю, так непритаманною цим тваринам, лізли на вірну смерть. Коли щось траплялося з її кицькою, вона йшла по людях і просила собі іншу…
    Все своє життя ця жінка тяжко і без розуму працювала, внаслідок чого фігура її стала схожою на літеру Ґ. Як більшість сільських мешканців вона гнала самогон і була схильна до сварок. Але на відміну від решти жінок – ніколи нікому нічого не вибачала – типовий забитий совок. Баба Катя вмивалася лише кілька разів на рік і стільки ж разів користувалася гребенем. Вона ніколи не проявляла ініціативи, але ретельно копіювала і слухняно повторювала все, що робили сусіди. Такі люди, як баба Катя, завжди були потрібні радянській імперії…

Українські Бермуди

    Були по роботі у селі Маньки. Маньки це – Слов'янський район. Типове село, де двадцять років тому тричі на день гуділи три велики МТФ. Тепер все інакше. Державного тваринництва вже не існує, а місцеві фермери живуть виключно рослинництвом: саджають соняшник, пшеницю, кукурудзу і овочеві культури – на місцевій базі стоїть велике розмаїття нової сільськогосподарської техніки... Втім, майже кожна садиба має корову і взагалі на сотню мешканців багато худоби і птиці. Будинки у всіх мають заможний і впевнений вид, тим не менше ховаючись у гущавині фруктових садів.
    Нашим завданням було провести зйомку ланів двох фермерських господарств. Трава на території стояла по пояс, зверху лив дощ, рації у грозу працювали геть погано, а контур доводилося пробивати з кілометровим радіусом. Вимокли, схрипли, вибилися з сил... І це ще дякувати Богу – нас возили місцеві своїм транспортом – зовсім не шкодуючи свої японські автівки кручами і солонцями, очеретом і різнотрав’ям по самі шибки. Радіатори їхніх машин були досита нагодовані всім, що на тих землях росло. Дивно, що ніхто не ставить тут пасіку – цьому меду б ціни не було. Межі між двома фермерами немає, а треба. Закоординувавши загальний масив, сільськогосподарський кордон будемо проводити в камеральних умовах, на компьютері, виходячі з виділеної кожному з них площі.
На щастя, неподалік проходив хід нашої полігонометрії – зі Слов'янського об'єкту п'ятирічної давнини. Це дуже нам допомогло. Взагалі, топографія місцевості нагадує Швейцарію в мініатюрі, але часу милуватися краєвидами не було. Як і натхнення. Лише іноді з потоку інформації вихоплюєш цікавинку: саме ці лани колись давно узяв в оренду кореець Пак. Виправив документи згідно законодавства і пішов збирати дозвіл – вирощувати мак. Дозвіл йому так і не дали. Тому ці лани стоять у різнотрав’ї багато років. Корейця того з тих пір так і кличуть: «Пак-Мак». Народ скаже як зав'яже...
    До речі, якщо принципово підходити, такого населеного пункту як "Маньки" в природі не існує. Уздовж траси "Харків-Ростов" стоїть новенький щит з написом "Маньки" і стрілкою – куди треба їхати, перед селом у сотню мешканців стоїть ще один, який дублює ту саму назву, а на зворотньому боці закреслює її червоною стрічкою. Але насправді в жодному адміністративному поділі такого населеного пункта немає. І на жодній карті його немає. А всі мешканці мають у своїх паспортах міську прописку Слов'янська. Тобто кожен місцевий мешканець де-юре – городянин. В усіх у штампі стоїть: "місто Слов'янськ, вул. Сонячна". Або "Польова". Тут всього дві вулиці... Де факто – на-селений пункт розташований за добрих два десятки кілометрів від міста Слов'янська. Більше того, усі навколишні землі належать Райгородській селищній раді. Це се одно, якби місто Васильків під Києвом належало б Чернігівській області. Такий от виверт радянських часів: маємо, що маємо. Такий собі сюрреалізм. Хоч бери та роби нариси з альтернативної історії. А цікаво, до слова, куди у цьому топонімі ставити наголос?
    Отак їдеш кудись трасою на швидкості за сотню кілометрів: вітер у вухах свище, руку за вікно викидаєш, музика реве, відчуваєш себе господарем життя і зовсім не помічаєш, що справжні господарі живуть всього за п’ять-десять кілометрів вбік. Інколи корисно замислитися, що зовсім недалеко, перпендикулярно твоєму напрямку існують справжні Бермудські трикутники і дива з поправкою на українськість. Багатьом з нас просто важко уявити - яку силу таїть у собі земля українська, аж поки не опинишся десь на пагорбі, з якого видно все на десять кілометрів навколо, щоб небо різали соколи, а над вухом гуділи бджоли і око милувалося різнокольоровими клаптиками ланів, наче порізаних невидимою рукою. Але на все треба розум і бажання.

Два Федори

    Село, де народилася мати, власне і «селом» назвати не можна. Адже воно ніколи не мало свого храму. Та що там храм – кількість його населення у кращі роки не перевищувала триста осіб. Єдина вулиця тяглася у долині, оточена кілометровими ланами відбірних чорноземів. Вулицю уздовж різав маленький струмок, не більше метра завширшки, який повільно тік дном ярка. Через це кожен бік вулиці мав свою дорогу, що йшла паралельно лінії будинків. Кожен дощ робив з населеного пункта непрохідну територію, де застрягали навіть трактори, крім гусеничної техніки. Село, де народилася мати, правильно було назвати хутір. Хутір цей розташований на території Волоконовського району Білгородської області Росії. Втім, у часи її дитинства Білгородської області як окремої адміністративно-територіальної одиниці не існувало, а територія була підпорядкована Курську. До найближчого райцентра від хутора було вісімнадцять кілометрів, до найближчої асфальтової дороги – шість. До центральної садиби колгоспу – стільки ж. Міліції на весь район у ті часи було не більше десятка душ. Хоча, не знаю, чи мали ці люди хоч щось схоже на душу, тому що ніякі важки злочини на цих теренах, в тому числі вбивства, не розкраивалися – класичний приклад махновської республіки, де центральна влада існувала тільки за чутками, а голова колгоспу був цар і Бог. Незважаючи на російське підпорядкування, навколо розкинулися безліч україномовних сіл. З російськомовнихї населених пунктів налічувалося тільки три. На відміну від заможних «хохлячих» сіл, де люди жили дружньо і весело, де життя струменіло і буяло, всі російськомовні хутори жили заздрісно, набундючено, ненависно і потроху вимирали, являючи собою наочний приклад переваги українського курку-льства перед соціалістичним господарством… Життя малої батьківщини моєї матері у всіх його подробицях мені добре відомо, бо кожного літа, а іноді і двічі на рік я проводив там певний час. Але наразі хочу розповісти дещо саме з її спогадів. Мова піде про часи, коли Гагарін тільки-но вийшов у космос, все було інакше ніж зараз, і доля СРСР могла ще піти зовсім іншим шляхом.
    Я навмисно оповім про дві сім’ї, які мешкали на диаметрально протилежних краях хутора. Така географія містить певну символічність, яка в майбутньому тільки посилиться, хоча і не зважаючи на різний соціальний стан родин, пов’язуватиме спільність життєвого вектору обох сімей.
    На сході села, в останній хатині південного ряду мешкала сім’я Лядвіних. Родина мала єдиного сина, якого звали Федор. Батьки його іменували «Федосєєм». Син був коханим. Щоб краще зрозуміти суть, наголос треба ставити на перший склад прикметника: кОханим. Вже з малечку він вів себе, наче велике цабе, яке з невідомого дива опинилося серед багнюки російської глибинки. На дорослих він дивився з кривою посмішкою і поблажливістю парторга, однолітків не помічав зовсім. Він завжди ходив чепурний і поважний, довго і наполегливо творячи собі імідж серйозної людини, на яку чекає велике і світле майбутнє. Навколишнє ніби і не мало до нього ніякого відношення. Барчук серед селян. Аристократ у родовому маєтку… Звідки в нього така самозакоханість ніхто не знав. Односельці дивувалися і хитали головами. Батькі його були за походженням звичайні селяни і пнулися з усієї сили, щоб єдина дитина не знала клопоту. Втім, пнувася лише батько, який крім основної роботи брав ще підряди по селу. Мати теж не дуже себе обтяжувала роботою, раз по раз оголошуючи себе хворою. Сина жодного разу не бачили на городі або з худобою. «Федосєй вчиться!» – пишалися батькі, так ніби інші діти взагалі не знали абетки… У хуторі була тільки початкова школа, де діти вчилися тільки до третього класу. З четвертого і вище треба було ходити до сусіднього села, за три кілометри. То навіть до школи у сусіднє село Федосєй ходив окремо від решти дітлахів. Ніби підкреслював неспівставність своєї та їхньої долі.
    Так воно і сталося. Федір закінчив школу, поступив у відомий вищий навчальний заклад і виїхав геть з села, щоб більше ніколи не повертатися на батьківщину. А батьків залишив… Він справді зробив собі велику кар’єру, ставши головним інженером, а згодом і директором великого заводу на Уралі. Одружився, завів двох дітей і мешкав у великому місті, маючи відповідний авторитет. Але в душі він так і залишився «Федосєєм»: безмірним егоїстом і нарцисом. Коли помер його батько, він навіть і не подумав приїхати на Білгородщину, яка його народила, поставила на ноги і вивела в люди. Геть не переймався і тим, що стара мати лишилася сама у мазанці під соломою і стала зовсім немічна і дуже бідувала. В той час як дехто мав гектарні городи, де лише картоплею було засаджено по сорок-шістдесят соток землі, вона тої картоплі ледь висаджувала пару відер – аби вистачало на борщ. Одного разу хтось із колишніх земляків взяв і привіз її на Урал, прямо під двері квартири Федора у престижному будинку з усім скарбом, де з докором і залишив. «З докором», тому що на листи він не відповідав, і навіть не відгукнувся на телеграму, яка сповіщала про приїзд матері, не стрівши прибулих на вокзалі. Але світ не без добрих людей – допомогли дістатися за адресою. Федір, сціпивши зуби, мати пустив, але виділив їй окрему кімнату, де бідолашна жінка і прожила кілька місяців під домашнім арештом, зовсім не покидаючи квартири. Так її всесвіт звузився до дюжини квадратних метрів. Навіть у двір вона не виходила і сиділа в чотирьох стінах, без радіо і телевізора. Лише онуки заходили до неї кожен вечір – перекинутися парою слів. Зрештою, за кілька місяців, після кількох скандалів з дружиною, він взяв матір і повіз її до України, на Донбас, у Горлівку. Тут мешкала якась їхня далека родичка – сьома вода на киселі. З отертілою родичкою він домовився, що та наглядатиме матір до самої її смерті, за певну суму грошей кожен місяць. Гроші у Федора були і слав він їх регулярно, як і обіцяв – тут треба віддати йому належне… Але життя річ невгамовна і непередбачувана. Першою померла якраз та сама родичка! Наступного разу Федір діяв безпомилково: відвіз матір майже на батьківщину – у райцентр Волоконовка, Білгородської області, за вісімнадцять кілометрів від рідного села, де і залишив у будинку престарілих під вигаданим іменем і призвищем. Більше вони одне одного не бачили. У належний час вона померла і була похована під чужим іменем на місцевому цвинтарі, під дерев’яним недовговічним хрестом, так що наразі ніхто не знає де саме була її могила, тому що могил тих немає вже кілька років…
    Інша сім’я мешкала на західній частині хутора. У подібній простенькій хатинці, що ховалася у мальовничому фруктовому садочку. Прізвище вони мали Сорокіни, на противагу сім’ї Федора, ця сім’я вважалася інтелігентною і жила дружньо. Життєвий шлях їх був типовий для більшості населення Центрально-Чорноземних областей Росії тих часів. Виїхавши з неперспективного села до великого міста, вони створили вчительську сім’ю і продовжили життя, викладаючи у геоло-гічному технікумі міста Старий Оскол. З часом голову сім’ї – Дмитра Федоровича Сорокіна – помітили у столиці і незабаром сім’я переїхала до Москви. Ким працювала там його дружина – вчителька математики – моя мати вже не пам’ятає, але її чоловік став редактором відомого літературного журнала. Та незважаючи на свій новий стан, вони ніколи не забували – звідки родом і ще довго приїжджали самі та привозили своїх дітей до рідного села, не цураючись коров’ячих ляпух і ранкових півнів… Дітей звали Сергій і Федор. Перший став лікарем у столиці, а історію, про те, ким хтів стати другий – Федор, мати і досі з видимим задоволенням час від часу згадує при нагоді.
    «Коли ми ще дітлахами збиралися у клубі, чи просто десь у селі, телевізорів ще не було, а з радіо багато не почуєш, то кожен розповідав цікаві речі, які десь прочув чи побачив. Безумовно, кожна нова людина миттєво ставала центром уваги – від неї вимагали оповідок про далекі міста, про інше життя, про цікаві випадки… Як і безліч своїх однолітків сільські дітлахи мріяли про подорожі, про далекі країни, про космос. А ще – про те як виїдуть геть подалі з цієї «дєрьовні» кудись у чисте охайне місто, де в сусідній крамниці будуть ті самі хліб і молоко, а крім того – французькі булки і коньяк, модний одяг і кіно, цікава робота і танці… І ось уявіть собі реакцію цих дітлахів, яким приємно вихований у гарному вбранні хлопчик, аж з самої Москви, ніяковіючи і шаріючись, на питання:
    - Федя, а ким ти станеш, коли виростеш?
    Впевнено і без роздумів, з непідкупною щирістю відповів:
    - Трактористом».
    Яким разючим був контраст між цими двома Федорами! Таким він і залишився впродовж всього життя. І так само поруч з нами існують люди, які або не розуміють або забули що всі міста – великі, сяючі, перспективні і заможні виросли з тих самих сіл і завдяки селу.
    Наразі від описаного хутора лишилася територія, де мешкають півтора десятки людей. Десятки хат стоять покинуті, у щільному оточенні бур’янів, де водиться хижий звір. Порожніми вікнами дивляться у світ будівлі клубу і крамниці, руїни молочно-товарної ферми. Сумно дрімає цвинтар на околиці і три дерев’яні колодязі на його порожній вулиці, з яких вже давно не беруть воду. А ще від десятків інших хат і зовсім не лишилося ніякої згадки – безжальний час забирає в людства собі все, про що воно хоч трохи забуває. Звісно, в село так і не дійшов газ, не дотягнувся асфальт і не виросли будинки за державною програмою підтримки молоді на селі. Відверто вражає факт, що всі російськомовні навколишні хутори: Одінцово, Отрадноє, Аболмасов – вимерли або доживають. І навпаки, села, населені етнічними українцями: Щидловка, Мазепін, Чаплине, Немцево, Скринніково – живуть і квітнуть.
    Відверто визнаю, що не знаю, як склалася подальша доля героїв цього нарису. Але я більше ніж впевнений, що доля – річ непередбачувана і є певні правила у плині людського життя, якими не можна нехтувати. Інакше, вони дуже боляче можуть замкнути коло будь-якого представника роду людського.
голуб
  • sagna

Про злидні

 Послухати деяких новоспечених пенсіонерів: життя важке, їх ображають, всюди безлад, світ на порозі загибелі, майбутнього не існує… Сенс їхніх розмов зводиться до одного. Але, в той же час, їм випало мешкати у часи, про які їхні онуки можуть тільки мріяти – в будь-якому сенсі. І, незважаючи на свої скиглення, вони купують ковбасу, і домашніх тварин тримають, і хамство демонструють залюбки. Не всі, звичайно, але кількість подібних людей збігається з кількістю тих, хто найбільше репетує про важке життя. У мене є підозра, що справжнього лиха вони не куштували, як не бачили жаху війни деякі "ташкентські фронтовики"…
Якось на початку двотисячних кілька польових підрозділів нашої експедиції працювали на розпаюванні земель колишніх колгоспів у Добропільському районі з метою подальшого їх розпаювання згідно з новим законодавством. Зупинилися у найбіднішій хаті на селі. З грошима тоді було погано, тож раціонально розсудили, що в подібному будинку багато не візьмуть. І не помилилися: за проживання не взяли нічого. У хатині доживала віку стара бабка, яку доля скрутила літерою «ґ». Це була сухенька стара, яка важко ходила, спираючись на ключку, але, при цьому, дихала рівно, без ніяких «охів» і задишки геть не мала. Стара сама зголосилася готувати їсти постояльцям. І з сільською прямотою зізналася: та і я хоч попоїм…
Вияснилося наступне. Стара прожила довге життя і завжди, скільки себе пам’ятає – важко працювала. За Сталіна, звісно, безкоштовно. Потім була війна і все, що вона принесла з собою та після себе. За ці роки бачила таке, від чого інші – сліпнуть. Знову важко працювали задля відновлення і покращення добробуту народу. У належний час вийшла заміж, пішли діти. З’явилася справжня мета – для чого жити. Задля них і тягнулися з останніх сил. Та і собі хотілося забезпечити старість. Але чоловік захворів на рак і рано помер, а діти загинули під час аварії, лишивши їй єдиного внука. Одного за одним вона поховала всіх своїх родичів – все, як годиться, щоб не гірше за людей. Дім тримала у порядку, хоча у домі не було нічого зайвого – навіть телевізора з холодильником. Але онук завжди був ситий і одягнутий не гірше за однолітків, вчився, де хотів, мав подарунки і кишенькові гроші. Для цього доводилося працювати до глибокої старості і обробляти великий город. Безумовно, така поблажливість далася взнаки. З онука виріс здоровенний лобуряка, який пристрастився до наркотиків і вимагав все більше і більше… Своєї пенсії вона майже не бачила – все відбирав невдячний родич. Коли що було не за його бажанням – він її звично лупцював.
- За день до вашого приїзду навіть лампочки повикручував…
Скаржитися вона не вміла. І не звикла, і не хотіла, і сенсу не бачила. Місцевий дільничий сам алкоголік, допомоги можна не чекати. Сусіди хоч самогон женуть, а вона до цього ніколи не торкалася… Вона ніколи не жила для себе: для країни, задля високих досягнень, заради родини, онука – кого завгодно, але тільки не на власну користь. Нічого з того яскравого розмаїття, з якого складається життя, вона не бачила. Вона ніколи не зверталася до лікарів, за винятком випадків пологів у далекі молоді роки. Тепер її обличчя було схоже на лялькову заготовку з пап’є-маше – усе на зморшках, наче невдалий саморобний глиняний виріб, руки нагадували ніжки жовтого курчати – тоненькі і пошерхлі, усі на венах, з пальцями-корінцями… Такі руки мають ті, хто тяжко працював на землі усе своє життя. Землю обробляють не слони з китами і черепахами, а саме такі люди. Історія цієї бабці – пересічна, але тим і жахлива. Жахлива своєю буденністю, масовістю, типовістю.
- Ви хоч трохи залиштеся у мене, поки я пенсію отримаю… – благала стара. – Бо знову грошей не відчую…
Справді, поки у неї стояла бригада нашої експедиції, непутящий онук тримався подалі і заходити не наважувався.
Коли робота була зроблена, бабці залишили всі свої наявні продукти: борошно, масло, олію, крупи і сало – може це хоч трохи їй допоможе.
Неподалік її хати стояла колишня крамниця, збудована ще за радянськіх часів. «Колишня» тому, що не працювала. Колись великі вікна в ній були щільно закладені сірим шлакоблоком, а старі порепані дерев’яні двері відкрили вхід усім вітрам. Напис зверху на крамниці вицвів синьою фарбою на жовтому фоні: «Україна». Прямий і безжалісний символізм ще довго навіював відповідні асоціації.
І дотепер, коли я чую пространні розмови про «важке життя» моя уява завжди малює цю стару, так, що я ледве стримуюся перебити самозакоханих носіїв власних чеснот і правди сірячини: «не бачили ви справжніх злиднів». А іноді і не стримуюся.

Автор vivagor 
природа
  • sagna

Дощ

 
– Ой, дивися, знову цей дощ починається, – казала десятирічна Наталка своєму старшому братові Андрію. – Тепер ми не зможемо вийти в берег погуляти.
– Та, ти лише про себе думаєш…
Наталка не любила дощу. Не любила намокати, коли раптом потрапляли під дощ і ніде було сховатися. Та й вода здавалася брудною, адже як: краплини вбирають в себе пил, яким насичене повітря. Після дощу завжди багато бруду, доводилося мити підлогу, взуття.
– Про городину ти подумала? Сама ж воду п’єш, то й рослини хочуть напитися, – поважно повчав Андрій.
Він був старшим, і тому знав, що в разі потреби доведеться самому поливати овочі. Поблизу двору є криниця, і минулими роками у дні тривалої посухи допомагав дорослим носити воду для поливання. Цьогоріч бездощів’я теж добряче розтяглося, та так, що найбільш вразливі перед сонцем помідори, огірки, перець почали в’янути. Андрій уже міркував, скільки відер води треба буде принести на кожну ділянку городу.
– Бабусю, скажи ж їй, що дощ необхідний для землі, а то все може загинути.
– Ох, внучки, – лагідно сказала бабуся. – Звичайно, необхідний. Посуха – найстрашніший ворог для землеробів, вона може спричинити неврожай. Гинуть не тільки овочі, а й зерно, а це – хліб. І ти, Наталко, не думай, що в магазинах купите – нічого там не буде, якщо не вродить земля. Ой, не дай Боже, – бабуся зітхнула. – А цей дощ – дорожчий за золото, бо ж золотом не наїсися.
Андрій був задоволений: тепер наскільки зменшилося йому роботи, та і в берег не дуже хотілося йти.
А дощ, тим часом, набирався сили, напоюючи все живе. І дарма люди, не причетні до землеробства, вигадують романтику у вигляді прогулянок, чи спостерігання за плином крапель по склі. Дощ виконує своє одвічне призначення – підтримує життя.